| Саами, Лопарі Sámi |
|
|---|---|
 |
|
| Загальна кількість | понад 55 000 |
| Найбільші розселення |  Норвегія: близько 30 000 Швеція: близько 17 000[1] Фінляндія: 2 000~5 000[2] Росія: 1991(2002)[3] Україна: 136 (2001)[4] |
| Мова | саамські мови фінська мова, норвезька мова, шведська мова, російська мова |
| Релігія | протестанти: лютерани; прибічники традиційних вірувань (шаманізм), православні |
| Близькі етнічні групи | угро-фінські народи |
Саа́ми (саа́мі, лопарі́, лапла́ндці; самоназва — са́мі; фін. Saamelaiset, нюн. Samar, швед. Samer, рос. Саамы) — фіно-угорський народ у Північній Європі.
Зміст |
У саамів є багато етнонімів, ще більше гіпотез, версій і навіть спекуляцій щодо етимології цих етнонімів.
Самоназвою народу є са́мі, саа́мі (sami), що, згідно деяких версій, апелює до балтійського слова *ẑeme («земля»),[5], яке в свою чергу вже зовсім близьке́ до праслов'янського земє, у сучасній українській мові «земля». Питання про спільне/окреме походження етноніму «самі» та самоназви сучасних фінів суомі лишається нез'ясованим.
Поширена застаріла назва саамів — лапландці[6], насправді дещо ширша за змістом, адже в цілому означає мешканців області Лапландія. Її розповсюдження в Європі пов'язують з вікінгами, які на початку 2-го тис. н. е. перебували у районі Ладозького озера, і від яких, імовірно, ця назва (lapp) з'являється у шведській мові в XII столітті — одним з перших письмових джерел, яке фіксує назву lapp, є «Описання північних народів» Маґнуса Олауса (Olaus Magnus, 1555 рік). Дослідники традиційно етимологію назви lapp зводять до фінського (є і в інших найближчих споріднених мовах) слова lappalainen, яким фіни називали не лише саамів, а й усіх диких лісових жителів, дикунів[7].
Саме ця назва, дещо змінена, з XIII століття зустрічається в руських літописах для найменування саамів — лопь[8]. Пізніше вона прибирає форми лопарі́ — екзонім саамів (зокрема, східних)[9], поширений в українській мові, в т.ч. і в науковій літературі, за посередництва російської.
Остаточно не доведено, але, імовірно, першим екзонімом саамів є фінни (finn) — саме так називається народ, за описаннями, що даються в деяких хроніках раннього Середньовіччя, близький, на думку вчених, до саамів. Крім того, в сучасних Швеції та Норвегії прізвиська саамів лапландець (лапп) та фінн і досі є тотожніми, причому лапп носить більш зневажливий відтінок. А скажімо, жителі Північної Норвегії власне фінів називають квенами (kvæn, kven)[10], причому існуючі теорії походження цієї назви радше пов'язують її з фінським kainu(u) ніж finn[11].
Саами проживають в історичній області Лапландія (саамською Сапмі Sápmi, східні саами називають свою землю Саамієдна). Лапландія займає величезну територію 1500—2000 км завдовжки і 200—400 км завширшки (загальна площа — близько 400 тис. км²), і охоплює сучасні північні землі Норвегії, Швеції, Фінляндії та північно-західні території Російської Федерації, зокрема Кольський півострів (Мурманська область) і частково у Карелії.
Чисельність лопарів (лапландців) складає за оцінкою близько 80—90 тис. осіб, із них від половини до 2/3 з цього числа є саамами, що розмовляють рідною мовою. Таким чином, чисельність представників саамського етносу складає ніяк не менше 55 тис. осіб, що підтверджуть і естонські дослідники Лембіт Ваба (Lembit Vaba) і Юрі Віікберґ (Jüri Viikberg)[12], наводячи щоправда дані лише 1970 року.
На даний час саами у всіх країнах проживання є національними меншинами.
Чисельність саамів у Росії — 1991 особа (згідно даних перепису населення у 2002 році)[3], з яких переважна більшість (близько 9/10) мешкає у Мурманській області.
В Україні, згідно даних перепису населення 2001 року проживало 136 представників саамського народу (за переписом саамі), з яких в якості рідної саамську вказали лише 3 особи, тоді як українську — 20 осіб (близько 15 %), решта — переважно російську[4].
З точки зору антропології саами мають риси, які різнять їх від решти фіно-угрів. Основою антропологічного типу саамів є так званий лапоноїдний тип великої європеоїдної раси.
Саамська мова, точніше саамські мови належать до фіно-угорських мов уральської мовної родини. Проте лінгвісти резонно відмічають умовність такої класифікації, адже до третини саамської лексики є мовним субстратом, що не знаходить відповідників у решті фіно-угорських мов (тому деякі вчені виокремлюють саамські мови в окрему, третю за ліком після угро-фінської та самодійської, групу мов уральської мовної родини.[13].
Праоснова сучасних саамських мов припинила існування багато століть тому, і в даний час нараховується дев'ять-десять живих саамських мов (діалектів), що мають спільний ISO 639-2 код smi.
Зазвичай саамські діалекти поділяють на західні (Норвегія, Швеція, частково Фінляндія) та східні (північно-східна Фінляндія, Росія), між носіями яких взаєморозуміння значно утруднено. Шість саамських народностей мають мови, в яких є свої літературні норми:
Решта саамських діалектів вважаються або зниклими (кемі, аккала), або такими, що під загрозою зникнення: тер, піте, уме.
Писемність саамської мови — на основі латинки у західних саамів і кирилиці у російських лопарів. Біблію саамською мовою перекладено у 1811 році.
Субетнічне членування саамів здебільшого відповідає діалектному, проте в Росії був прийнятий територіальний поділ саамів — в залежності від місця проживання, назви погосту, самі́ саами називалися погостними людьми (лопарями). Чисельність саамських погостів постійно зростала — від 15 на початку XVII століття до 17 наприкінці XVIII століття в Архангельській губернії.
У сучасній Росії саами є малим корінним народом, тоді як в інших країнах проживання за саамськими громадами гарантовані права на мовний та культурний розвиток. Так, у Фінляндії та Норвегії саамська мова навіть має офіційний статус (з 1992 року), у Швеції такий статус закріплено лише у 1999 році.
У минулому саами мали власну релігію, де чільне місце посідав шаманізм, відголоски якого збереглися і дотепер. Номінально у країнах Північної Європи саамське населення за віросповіданням — лютерани, у Росії — православні християни. Християнізація саамів розпочалась у XV—XVI століттях. У наш час набирає обертів рух так званого неошаманізму, який радше є даниною моді, сакральні знання і вірування зберегли дотепер поодинокі знахарі у глухих саамських поселеннях на півночі Скандинавії.
Проблема етногенезу та ранньої етнічної історії саамів і досі вважається не розв'язаною. Найвірогіднішою на сьогодні його гіпотезою є теорія, згідно якої, саами є нащадками прийшлого у Скандинавію в добу раннього неоліту фіно-угорського населення з півночі (за версіями — навіть з Уралу) археологічної культури комша. Ці процеси проникнення спільноти давніх фіно-угрів на землі сучасної Східної Карелії, Фінляндії та Прибалтики відбуваються з початків IV тисячоліття до н. е..
Імовірно, у 1500—1000-і роки до н. е. від цієї спільноти виокремлюються протосаами. Формування саамської народності протягом наступних півтора тисячоліття (до середини 1-го тис. н. е.) було тривалим і складним процесом і полягало у змішанні багатьох етнічних компонентів, на що прямо вказують антропологічні, генетичні, лінгвістичні і культурні відмінності окремих груп сучасних саамів.
Якщо самі́ протосаами не лишили по собі щонайменших письмових пам'яток, з деяких джерел тієї епохи, можна видобути дотичну їх інформацію. Так, давньогрецький історик Піфей у 325 році до н. е., описуючи напівдикий народ фіннів (pinnai), що живе на далекій півночі, скоріш за все, має на увазі саамів. Так само Тацит у 98 році н. е. розповідає про саамів, називаючи їх фенніями (fеnni):
«Феннії [саами] надзвичайно дикі і вкрай бідні; у них нема ані зброї, ані коней, ані домівок; їх їжа — то трава, одяг — шкури, а за постіль їм править сира земля. Увесь їх захист — то стріли, загострені за браком заліза, кісткою. Мисливством займаються і чоловіки, і жінки: на лови вони вирушають гуртом, і кожний має отримати свою частку здобичі. У їхніх дітей немає прихистку крім намету з жердин, де від непогоди переховуються і старий, і молодий. Та вони вважають себе щасливішими за тих, що ходять за плугом, знемагають, будуючи домівки, бояться втратити своє майно, але одержимі жагою наживи. Не боячись ані людської несправедливості, ні божеського гніву, вони змогли здобути найважче — їм геть не треба чогось бажати».[14]
Впродовж 1-го тисячоліття н. е. саами мігрують все далі на північ, рятуючись від натиску карело-фінів, врешті-решт наприкінці тисячоліття вийшовши до узбережжя Північного Льодовитого океану, таким чином остаточно зайнявши території свого сучасного проживання.
Принаймні з IX століття і протягом багатьох наступних століть саами платять виснажливі податі іноземним збирачам данини — конунгам, пізніше королям Норвегії, шведам, фінам, карелам, а з XI століття руським князям (перша згадка у давньоруських літописах про саамів, названих лонь датується 1000 роком). Сплата данини могутнім сусідам виявилась непосильним тягарем для саамів, нерідко по неї рушали відразу декілька збирачів від різних держав. У той же час тривав процес відбирання саамських земель — з заходу тиснули фіни, норвежці та шведи, зі сходу і півдня — руські князі.
Самі́ саами виробили своєрідну власну хронологію своєї середньовічної історії, поділену на так звані нагони (періоди іноземних загарбань):
Наступні нагони — це уже існування саамів на землях, розділених кордонами. І хоча вони ще довго для саамів-кочівників, що переганяли свої оленячі стада з місця на місце, лишалися формальністю, відтоді вперше слід вести розмову про історичний розвиток окремо саамів східних (російських) і саамів західних (скандинавських).
Для західних саамів період XIV—XVІ століть був періодом постійного підсилення утисків, адже ще всередині XIV століття шведський король звільнив від оподаткування тих своїх підданих, які селилися у Лапландії, відтак тягар податей ліг на місцевих саамів — вони виявилися відданими на відкуп королівським васалам. Лише за короля Густава І Вази у середині XVI століття податки з саамів почали надходити безпосередньо до державної скарбниці. Але і в подальшому, наприклад, у 2-й половині XVII століття за Карла ХІ підданих короля заохочуюють до переселення на північ, у землі саамів.
Право оподатковувати російських саамів-лопарів спершу перейшло від карелів до Новгорода Великого, а після його зруйнування у 1478 році — до Московської держави. Саме наприкінці XV—XVI століть у зв'язку з посиленням централізації у новоствореній російській державі збільшується тиск на окраїнні провінції, в т. ч. і саамські землі. Як і повсюди, тут будуються православні церкви і монастирі, за якими московські опричники закріплюють саамів — створюється так звана погостна система. На користь же монастирів у саамів відбираються найкращі угіддя. Окремі сутички зі шведами в цей час також мали місце.
Культурний розвиток саамів цього періоду з одного боку позначений їх наверненням у нові релігії держав, у сфері впливу яких вони перебували, — відповідно серед лопарів насаждається православ'я, а серед західних саамів — лютеранство; а з іншого боку — саме для цих цілей створено саамську писемність, і вже 1619 року видано першу книгу саамською мовою (кишеньковий молитовник), пізніше, у 1633 році — виходить друком саамський катехізис. Хоча саме в цей час, як серед кольських, так і скандинавських саамів набирають обертів асиміляційні процеси.
Початок XVII століття приніс нові спустошення на саамські землі внаслідок тривалої Північної війни 1700—1721 років, у результаті якої до кінця століття Російська імперія зайняла міцні позиції на Кольському півострові, а Мурман став один з найважливіших портів Північної Європи. З 1764 року саами стають т. зв. державними селянами, відтак вони не зазнали кріпосного права.
На початку ХІХ століття значення Кольського півострову для Росії падає, основні сили імперії було кинуто на активізацію півдненного напрямку зовнішньої політики. Та вже в другій половині ХІХ століття підсилюється колонізація північних територій — для убезпечення північних кордонів засновуються нові російські поселення, а з 1868 року росіянам-переселенцям дозволялась вільна підприємницька і торгова діяльність (від якої і потерпатимуть, в першу чергу, саами). Саамам же царська влада обіцяє сприяння за умов осідлості. Ось як таку позицію обґрунтовує і обстоює відомий російський етнограф ХІХ століття Н. Харузін:
«І вибивається лопарь з останніх сил... допоки не зарадять йому ззовні, не нададуть допомоги, не вкажуть шляхи, як звільнитися від тяжкої кабали, не спонукають вести правильніше свої мисливські і рибальські промисли, що уможливить зрештою відкинути напівкочовий, шкідливий для лопаря в усьому побут і перейти до повної осідлості, бо вона і лише вона примусить відпочити [лопаря] від своїх вікових страждань».[15]
Проте коли декілька саамських родин і справді погодились перейти до осідлості, їхні намагання не були підримані архангельським губернатором. Взагалі у цей час саами дуже потерпають як від владного свавілля, так і від шахраювань торговців і позикодавців. У саамському середовищі поширюються негативні соціальні явища — інфекційні хвороби, алкоголізм, корупція (підкупи). Винародовлення східних саамів змушує царську владу запросити у 1878 році з Печори на Мурман оленярів комі-іжемців, які в подальшому матимуть значний вплив на російських саамів.
У західних саамів Швеції і Норвегії протягом XVIII—ХІХ століть загрозливої сили набирають асиміляційні явища. Так, з середини XVIII століття нового розмаху набув рух фінських і шведських переселенців, який тиснув на суспільні устої саамів, вів до їх зубожіння. Після укладення шведсько-норвезької унії у 1814 році, в обох країнах проводиться політика, спрямована відповідно на шведизацію і норвегізацію саамів.
Починаючи з 1840-х років, серед саамів набуває популярності рух за чистоту норвезького священика Ларса Лєстаднуса (Lars Levi Laestadius, 1800—1861), у якого само́го саамські коріння і на якого, за переказами, мала вплив саамська жінка. Цей пуританський рух ще й дотепер має прибічників у провінційних районах скандинавських країн.
На жаль, мирний по суті протестний рух, що виражався у вимогах триматися традицій і звичаїв, обмежити визиски позичальників і торговців спиртним, мав для саамів криваві наслідки — у 1852 році група саамів у норвезькому містечку Каутокенно вбили шинкаря і підпалили сам шинок, дім священника і поліційний відділок. Цей стихійний спротив став чи не єдиним за усю новітню історію саамів протестним виступом. Бунт жорстоко придушили, двох заколотників стратили, ще семеро померли в ув'язненні.
На початку ХХ століття лише в Швеції національне гноблення саамів не було державницькою політикою.
У Норвегії, яка набула незалежності 1905 року, діяла низка правових норм, що обмежували у правах ненорвезьке, в т. ч. і саамське, населення. Це стосувалося майнових, мовно-культурних і освітніх прав. Так, придбавати нерухомість у Норвегії дозволялося лише тим, хто мав норвезькі імена і володів норвезькою мовою. Одночасно з цим організовуються саамські спілки взаємодопомоги і перші політичні організації саамів, що виступали проти дискримінаційного земельного законодавства і політики норвегізації.
Внаслідок війни 1914—1918 років на території фінської Карелії, одним з наслідків якої було проголошення незалежності Фінляндії 1917 року, значно потерпіло саамське господарство.
У СРСР місцевих саамів намагаються схилити до осідлості, приписуючи до сільрад, а з 1924 року масово включають у новостворювані колгоспи. Як і повсюди у радянській країні на початку 20-х років ХХ століття, на селі борються з проявами контри і куркульства. Саами, що часто-густо мали родичів у фінській Лапландії і володіли оленячими стадами і землями під пашу́, були вразливою мішенню для такої боротьби. Як наслідок, з 1929 року на саамських землях здійснювалася колективізація оленярських і риболовецьких господарств. Відтак, зимові пасовиська в саамів були відібрані, а оленячі стада «приписані» до оленярських колгоспів. Зазнала утисків і культурна сфера саамів у СРСР — у 1937 році було заборонено вживати латинську абетку для саамської мови. У результаті спланованої політики саами в СРСР зазнали значного обрусіння.
Одна з локальних війн Другої світової війни (на її початку) — Радянсько-фінська війна 1939—1940 років вкотре спричинилася до спустошень у регіоні і до чергової зміни кордонів (на користь СРСР), але і в подальшому в ході Другої світової Кольський півострів лишався ареною бойових дій, наносячи шкоду життю мирних саамів. Ще до закінчення війни і до того, як залізна завіса накрила СРСР та його сателітів, більшість православних саамів (скольтські саами) переселилися до Фінляндії, не бажаючи ставати підданими Країни Рад.
У післявоєнний час радянські саами потерпають від посилення русифікаторської політики. Через порушення традиційного побуту й засилля алкоголю найбільшими бідами саамів СРСР стають безробіття та пияцтво. До всього додаються екологічні проблеми — внаслідок розташування у регіоні значних об'єктів видобувної і металургійної промисловості. Навряд чи змогли стати на заваді викоріненню саамів у Росії відновлення на кирилічній основі саамської абетки у 1980-і роки і декілька годин уроків рідної мови для саамських дітей у початковій школі. За даними перепису 2002 року саами Росії складають лише 3-4 % усіх саамів світу, а завдяки радянському минулому в Україні сьогодні проживає понад 100 осіб саамської національності.
У країнах Скандинавії після Другої світової війни, навпаки, саами переживають період розвитку і становлення національного руху, зростання етнічної самосвідомості. Так, у 1950—1951 роки створено єдину літнорму саамської мови, з 1953 року організовуються і проводяться численні наукові конференції і симпозіуми, присвячені саамській тематиці. Навчання саамських дітей у початкових школах провадиться саамською мовою, а в 1974 році створено перший саамський ВНЗ — Саамський інститут. Саамською видаються періодика і книги, ведеться радіо- і телемовлення.
Крім розвитку культури і освіти, реалізуються і політичні права саамських меншин у Норвегії, Швеції та Фінляндії. У всіх вказаних країнах діють саамські народні збори (парламенти). У 1980—1990-і роки ухвалені правові акти щодо саамів у національних законодавствах, а в Норвегії права саамської меншини закріплені окремо навіть на конституційному рівні.
Нарешті, за саамською мовою у районах компактного проживання саамів на рівні муніціпій (місцевого і міського самоврядування) закріплений статус офіційної.
У 1956 році для координації зусиль усіх саамів, розділених державними кордонами, створено єдиний осередок — Саамську Раду, яка складається з 15 членів, і до якої у 1992 році вперше долучилися представники російських саамів. З 1976 року саами беруть участь у роботі Всесвітньої ради корінних народів. У 1986 році саамська конференція затвердила саамський національний прапор і гімн та загальні правила їх використання. А в 1992 році саамська конференція ухвалила рішення про святкування щорічного Міжнародного дня саамів.
Наприкінці ХХ—на початку XXI століття саами відіграють значну роль у культурному і політичному житті Фінляндії, Норвегії та Швеції. Діють численні саамські спілки і товариства, як національно-культурні, так і політичні. У всіх вище названих країнах Скандинавії є спеціальні відомства з саамських справ, окремі саами є членами урядів, як у Норвегії; діють національні саамські парламенти тощо. А 16 листопада 2005 року в Гельсінкі групою фахівців на чолі з кол. головою юстиції Верховного Суду Норвегії проф. Карстеном Смітом (Carsten Smith) підписано протокол про наміри щодо Нордичної Саамської конвенції (Nordic Sami Convention), яка пропонує проведення постійних, на щорічній основі, зустрічей міністрів, відповідальних за справи саамів Фінляндії, Норвегії та Швеції і президентів саамських парламентів. Конвенція визнає́ саамів корінним народом, що живе у порубіжжі всіх трьох держав. Також у ній пропонується до виконання набір мінімальних стандартів і прав з розвитку мови, культури, традиційного господарства (оленярства) і суспільства саамської меншини. На даний час Конвенцію поки що не ратифіковано[16].
Основними заняттями різних груп саамів, залежно від території проживання, були мисливство і рибальство, а з XVII століття у північних (т. зв. гірських) саамів — оленярство, яке стає для них основною справою. Аж до кінця XIX—початку XX століть саами вели напівкочовий спосіб життя, здіснюючі незначні за відстанню сезонні переходи.
Особливістю оленярства північних саамів був вільний випас на паші тварин улітку (взимку також особливих заготівель кормів саами не робили). Розмір оленячого стада сягав від декількох до сотень голів, зазвичай — пару десятків оленів. Через вільний випас саамських оленів, частими були конфлікти через них, в тому числі і з іноземцями.
Традиційне господарство саамів на морських узбережжях (т. зв. морських саамів), надто у Норвегії, засновано на промисловому вилові сьомги влітку та восени і тріски навесні. На узбережжі також займалися морським мисливством (моржі, тюлені, нерпа тощо).
У внутрішніх районах Лапландії (Швеція, Фінляндія) основними заняттями річкових саамів були річкове рибальство і мисливство. Полювали саами як велику (лось, вовк, песець), так і дрібну — хутрові звірі (білка, видра, куниця) і птахи (глушець, біла куріпка) — здобич. Аж до ХІХ століття саами ловили диких оленів.
Саами Кольського півострову Росії у господарській діяльності поєднували оленярство з рибальством і мисливським промислом. У веденні хазяйства російські саами запозичили чимало рис від сусідніх комі-іжемців та ненців, зокрема тип нартів з копилами та упряж.
Сучасні скандинавські саами зайняті як у промисловому рибальстві, так і галузях сільського господарства — традиційному оленярстві (його питома вага знижується) та нетрадиційному домашньому тваринництві. Оленярство лишається важливим аспектом життя і культури саамів, зараз у Норвегії в оленярстві зайняті 2,8 тис. осіб[17]. Деяка частка саамів задіяна у зростаючому туризмі, в тому числі і екологічному. Серед скандинавських саамів багато городян, зокрема і мешканців великих міст (Тронхейм, Осло тощо). Російські саами від початку 1990-х років часто здають у оренду промислові ділянки заїжджим бізнесменам.
У саамів розвинуті ремесла — орнаментування хутряного одягу, різьблення на дереві та кістці. У наш час предмети саамського народного образотворчого мистецтва є як гарними сувенірами, так часто мають і цілком утилітарне значення.
Основою соціальної і економічної організації саамів здавна була територіальна община сийт (або сіїда, siida — назва скандинавських саамів), яка складалася з окремих родин.
Сийт обіймав певну територію, в тому числі і промислові угіддя спільного використання усіх його членів. Члени сийту здійснювали гуртом господарську дільність, якій притаманні взаємодопомога і взаємовиручка. Господарські та адміністративні питання, що стосувалися усього сийту, було прийнято вирішувати на загальних сходах голів родин сийту. Кількість членів сийту нараховувала від 70 до 300 осіб. Кожний сийт відправляв окремо релігійні культи. Родова організація в саамів не зафіксована.
Община контролювала також і шлюбно-родинні стосунки між його членами. У ХIХ столітті у саамів переважала мала́ сім'я. До кінця ХIХ століття саами трималися мононаціональних шлюбів, причому вони були доволі локально замкненими — більше половини їх укладалося в межах одного погосту, решта — з мешканцями сусідніх. Внаслідок цього поширення набули кроскузенні шлюби та інші різновиди шлюбів, коли відразу декілька родичів з однієї родини одружувалися на родичах іншої родини (наприклад, брати або сестри однієї сім'ї ставали чоловіками або жінками сестер або братів іншої сім'ї).
На рубежі ХIХ—ХХ століть шлюбний вік у дівчат наставав при досягнення 17-20 років, а юнаків — 21-25 років (що є характерним для північних народів). Думка дівчини у виборі шлюбного партнера зазвичай до уваги не бралася.
У саамському суспільстві існував розподіл праці за статю і віком. Чоловіки займалися промислами, перевезенням, тоді як на жінок покладалися обов'язки з ведення домашнього господарства і виховання дітей, та інколи і вони разом з підростаючими юнаками допомагали чоловікам у рибальстві і ловах невеликої здобичі (наприклад, у полюванні на куріпок).
Саами — здавна напівкочовий народ. Аж до початку ХХ століття вони не знали осідлості, в постійних поселеннях — погостах вони відбували зимову пору (період з грудня по квітень-травень), у решту ж року пересувалися по промислових ділянках невеликими групами (західні саами) або й цілими общинами (східні саами).
Зимові погости знаходилися у внутрішніх районах Кольського півострову, на пограниччі тундри й лісу, зазвичай на берегах водойм. Місце погосту обиралося, виходячи з наявності угідь-паші́ (ке́гори) для годівлі ягелем (лишайник, оленячий мох) оленей узимку. За 20-30 років, коли паша та мисливські угіддя виснажувалися, погост переносили в іншу місцевість.
Під час кочівлі за традиційне переносне житло саамам правив конусоподібний намет з жердин, влітку критий рядном, узимку — оленячими шкурами, який мав назву кува́кса, ко́вас (назва у східних саамів) або ла́вву (lávvu, назва західних саамів).
Інше традиційне саамське житло — вежа або кота (назва скандинавсьих саамів) — являло собою чотирьох- або шестигранчасту пірамідальну будівлю з колод заввишки 2,5 м й площею 3х3 м, криту дереном або берестою з комином, точніше отвором для виходу диму з вежі (реппень), нагорі. Долівка вежі вистилалася гілляччям, а згори — оленячими шкурами (за холодної погоди), посередині з каміння ладналося вогнище. Вхід зазвичай було обернуто на південь. Вежа могла мати спеціальний отвір липс (через нього заходив лише господар, вертаючись зі здобиччю з полювання), а також дірки над спальними місцями для вентиляції. Місце під вежу (коту) обиралося зазвичай на узгірку, обов'язково у сухому місці, і називалося кентіще. У сучасних умовах у Скандинавії саами будують коти як господарське приміщення, переважно під літню кухню.
Зимовим житлом саамів був пирт, пи́рта або ту́па — зрубна однокамерна будівля заввишки 2 з чимось метри, площею 12-13 м², з пласкою стріхою з дерену без або з одним-двома невеликими віконними отворами. Іноді тупа мала сіні. Біля вхідних дверей тупи (пирту) з каміння і обпаленої глини влаштовували вогнище камель. У такій хатині за примітивні меблі правили лавиці.
У хатині могли мешкати 1-2 родини. Напроти вхідних дверей знаходилось найбільш почесне, так зване чисте місце.
З господарських будівель у саамів відомі невеликі комори біля жител, які встановлювалися на високих стовпах, т. зв. амбарчики. У них зберігалися їстівні припаси і деякий реманент.
Саами тривалий час трималися традицій національного будівництва, але з часом західні саами починають селитися у скандинавських будинках, східні — почали використовувати російську ізбу (зруб) та ненецький чум. Зараз традиційне житло саамів є радше туристичною принадою, деякі його зразки представлені у знаменитому музеї просто неба Скансені в Швеції.
У зимову пору звичайним для саамів є використання лиж і саней. Лижі виконують роль засобу пересування, тоді як сани зазвичай застосовують для перевезення вантажів. Іноді декілька саней з вантажем зв'язували одні до одних (райда). У сані впрягають їздових собак. Як для пересування, так і для перевезення вантажів на оленях саами застосовують особливі типи в'ючного сідла (ташке) і вузди (іґна). Своєрідні саамські сани у вигляді човна — кережа. Саами також вправні човнярі. Саамські промислові човни називаються карбаса і шняка (поморське слово).
До початку застосування рушниць саами полювали на дичину, в т. ч. і на оленів, за допомогою луку та стріл. Також саами ловили оленів подобою аркана — мотузяною або ремінною петлею ванґас, на лісових звірів ставили пастки́ — кошик, з відкритою лядою за допомоги грузка́, яка зачиняється за щонайменшого торкання до принади (ку́лєма). Рибалили саами за допомогою снастей ярус. Плетіння рибацьких сітей, як раніше і рибальство, були суто жіночими справами, — сіті плелися взимку, іноді вони сягали 20 метрів завдовжки і 3 метра заввишки.
Саами добували вогонь за допомогою кресала. Шевські голки, гвіздки та інше господарське начиння, до того як отримали від скандинавів і росіян залізне, робили з кістки. Особливо цінними у господарстві вважалися сокира і різні ножі.
До традиційних оригінальних засобів зберігання і перенесення речей у саамів відносяться: кіса — торба, мішок з нерп'ячої шкури з кістяними застібками, зазвичай оторочений замшею (оленячою шкурою), корнічек — скриня з тонкого коріння, зазвичай, сосни́ для зберігання жіночого начиння (шевські приналежності і т. ін.) і звичний для угрофінів туєс — циліндричний плетений з берести (лика) кошик. У туєсу зберігали й носили як гриби та ягоди, так і через виключну щільність кошика, різні рідини (наприклад, молоко). Саамська сім'я мала великий казан, зазвичай мідний (іноді чавунний — втім металічні котли раніше були ознакою заможності родини; первісно котли були з берести), у якому готувалась їжа на всіх членів родини. Решта посуду — дерев'яний (тарілки карре) і берестяний.
У саамській хатині робили полт — місце під зберігання посуду і припасів. Це була ділянка долівки, загороджена двома колодами, які також мали назву полт. Традиційна постіль саама — оленяча шкура. Якщо негода заскочила саама в дорозі або посеред тундри, він міг заночувати у спальному мішку, зштитому з оленячих шкур (рова). Нитки саамські жінки робили з сухожиль оленя.
У господарському начинні саамів та його назвах як ніде добре виявляються зв'язки саамів з сусідніми народами. Багато чого з побуту та господарської лексики саами, як перейняли, так і привнесли в життя інших фіно-угрів, скандинавів та росіян-поморів.
У саамів була вироблена своєрідна система засобів гігієни. Наприклад, саами робили своє мило (сайпа), яке варили з оленячого (також тюленячого) жиру і луґу (отримували за допомогою кип'ятіння попелу). Передвісницею фінської бані-сауни (назва якої теж, за одним з припущень, походить від саамсь
