Сувереніте́т — виключне право здійснювати верховну владу у певній державі (рідше — на окремій території, над окремою групою осіб) незалежно від будь-кого (відповідно суверенітет почасти тлумачиться як «повна незалежність»).
Проявляється у властивості державної влади самостійно видавати загальнообов’язкові для всіх членів суспільства правила поведінки, визначаючи і забезпечуючи єдиний правопорядок, права і обов’язки громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських організацій і органів.
Існує повний, формальний і частково обмежений суверенітет. Формальний суверенітет юридично і політично проголошений, а фактично, в силу поширення на нього впливу інших держав, які диктують свою волю, не здійснюється.
Частково обмежений суверенітет може бути добровільним і примусовим. Змушене обмеження може мати місце щодо переможених у війні держав з боку держави-переможниці. Добровільне обмеження суверенітету може допускатися самою державою за взаємною згодою з іншими державами заради досягнення певних цілей. Поряд із суверенітетом держави існує суверенітет народу і нації. Перший означає верховенство народу у вирішенні корінних питань організації свого життя. Другий визначає повновладдя нації, її можливість і придатність визначати характер свого життя, здійснювати своє право на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійної держави.
Найчастіше суверенітет розглядається відносно держав як основний принцип міжнародних правовідносин та істотна ознака сучасної держави в міжнародному праві і визначається як «повнота влади», незалежність держави від інших держав чи міжнародних об'єднань, що виявляється у праві вільно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без стороннього втручання.
Джерелом і носієм суверенних прав — сувереном — може бути абсолютний монарх чи диктатор (наприклад, за абсолютизму), а в демократичних країнах — народ (так званий, народний Суверенітет). У тоталітарних державах суверенітет права здійснює керівна партія. Васалітет, протекторат чи вхід однієї держави у тісні об'єднання з іншими призводять до обмеження Суверенітету чи його повної втрати.
Зміст |
Українська козацька держава 17-18 ст., що існувала вже за часів, коли доктрина Суверенітету була відома (сформульована у Франції у 16 ст. Ж. Боденом), користувалася лише частковим Суверенітетом. Нові держави в 19-20 ст. здобули Суверенітет, посилаючись на право самовизначення.
Українська Центральна Рада, діючи суверенно, проголосила III Універсалом Українську Народну Республіку (20 листопада 1917 р.), а згодом IV Універсалом (22 січня 1918 р.) її повний суверенітет. («Однині УНР стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу»). Згідно з цим повнота суверенної влади мала належати українському народові. Односторонньо проголошений Суверенітет створив для української держави правоздатність вступати в міжнародні взаємини, внаслідок яких Суверенітет України був визнаний рядом іноземних держав: Центральними державами під час Берестейського миру, Радянською Росією (гол. акт визнання в Берестейському договорі 3 березня 1918 р. та в російсько-українській угоді про перемир'я 12 червня 1918 р.), а згодом Польщею у Варшавському договорі.
Також державні органи УРСР посилалися на суверенітет, починаючи з Декларації прав народів Росії 15 листопада 1917 р., що проголошувала «рівність і суверенність народів Росії» та їх право на самовизначення, аж до так званого союзного договору між УРСР і РРФСР 28 грудня 1920 р.. Договори УРСР з Польщею, балтійськими країнами та іншими у 1920—1922 рр. виходять з цього ж принципу. Насправді, УРСР користувалася лише номінальним суверенітетом, знаходячись під контролем Радянської Росії і знаряддям її політики. З формального боку вона продовжувала окреме існування як держава і суверенна фікція: повнота влади була в руках іноземної надрядної держави (РРФСР) та її керівної сили — російської комуністичної партії.
Декларація і договір про утворення СРСР далі підкреслюють суверенність союзних республік, проте він є ще більшою фікцією, як це було до 1923 року; зміст прерогатив влади, які залишилися у віданні республік, мінімальний, а всі зовнішньополітичні справи, які робили УРСР хоч частково суб'єктом міжнародного права, перебрав СРСР. Єдиним атрибутом республік, що міг би теоретично підтримувати тезу про потенційність суверенітету, є право сецесії, зафіксоване у всіх пізніших конституційних актах СРСР і республік. Радянські правники підтверджують наявність суверенності республік ще такими доказами: їх «добровільний» вхід до СРСР та неможливість змінити територію республіки без її згоди, а з 1 лютого 1944 р. частково відновлені зовнішньополітичні компетенції: право укладати міжнародні угоди та обмінюватися дипломатичними й консульськими представниками з іншими державами вважається радянською доктриною найважливішими суверенними правами УРСР. Внаслідок конституційних змін, що відбулися наприкінці існування СРСР, республіки, а зокрема УРСР і Білоруська РСР, набули часткову міжнародно-правну підметність, але не суверенітет, бо СРСР і далі встановлював загальний порядок у взаємовідносинах союзних республік з іншими державами.
Факт членства УРСР та Білоруської РСР, поряд з СРСР, в ООН та інших міжнародних організаціях, які в принципі кваліфікують їх як суверенні держави, змушував декого визнавати за УРСР статус квазі- або відносно суверенної держави. Український міжнародний правник Р. Якемчук твердить, що суверенність УРСР виявлялася більше назовні (зовнішньоправний С.), ніж у самому СРСР. Більшість українських і неукраїнських правників вважають, що деякі формальні атрибути суверенітету УРСР надавали їй міжнародно-правну підметність (Б. Галайчук, В. Маркусь, В. Голубничий, П. де-Вішер, Ч. Фенвік, Дж. Кунц, А. фон Федросс). Хартія ООН вносить у міжнародні взаємини принцип суверенної рівності держав-членів (артикул 1, параграф 2), який є швидше морально-правною максимою, ніж нормою позитивного права.
Радянська доктрина суверенітету складна й діалектична. Назовні державний суверенітет уважається твердим і непорушним принципом міжнародних взаємин і включає невтручання у внутрішні справи, рівність, територіальну непорушність і т.д. СРСР та країн радянського блоку. З іншого боку, антиколоніалізм і національно-визвольні рухи інтерпретуються як вияв т.зв. народного суверенітету. Обмеження державних прерогатив союзних республік радянські автори тлумачили як спільне здійснення суверенітету прав Союзом і республіками. Тут суверенітет виступає як «єдине ціле», а єдність обох суверенітетів (Союзу і республік) випливає з політичної, економічної та ідеологічної природи радянської держави, і тому між ними не може бути суперечностей. Теорія «єдності суверенітетів» замінила обстоювану до того доктрину «подвійного суверенітету». У стосунку до інших соціалістичних держав, членів радянського блоку, СРСР сформулював модифіковану версію «єдності суверенітетів», а саме — солідарності і взаємодопомоги у здійснюванні суверенітету прав супроти зовнішніх держав. Сам же СРСР залишав собі право втручання у справи країн блоку, якщо засадничі спільні інтереси партнерів постануть перед загрозою. Це т. зв. доктрина обмеженого суверенітету, висловлена Л. Брежнєвим після 1968 року, яка легалізувала радянську інтервенцію в Чехословаччині.
Таким чином, суверенітет став в СРСР відносним поняттям, що політично використовувалося.
Юридичне оформлення суверенітету України проходило у декілька етапів:
Потім почався період визнання незалежності іншими державами:
Кінцеве юридичне оформлення питань суверенітету в Україні здійснено в Коституції України (включно з визначенням, хто є джерелом влади, тобто «носієм суверенітету» — стаття 5 Конституції).
 |
Це незавершена стаття з політики. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
