| Українська мова | |
|---|---|
 Поширення української мови |
|
| Поширена в: | Україна, Білорусь, Росія, Польща, Канада, США, Сербія, Португалія |
| Регіон: | Східна Європа |
| Носії: | мова спілкування ~45 млн., друга мова ~15 млн. |
| Місце: | 26 |
| Класифікація: | Індо-Європейська |
| Офіційний статус | |
| Державна: |  Україна |
| Офіційна: |  Придністров'я (Молдова) |
| Регулює: | Національна академія наук України |
| Коди мови | |
| ISO 639-1 | uk |
| ISO 639-2 | ukr |
| SIL | UKR |
|
Украї́нська мо́ва — східнослов'янська мова, входить до однієї підгрупи з білоруською та російською. Подібно до цих мов українську записують кирилицею. Історично білоруська та українська мови походять з давньоруської (давньоукраїнської) — розмовної мови Київської Русі.[1]
Зміст |
Українська мова належить до індоєвропейської мовної родини, слов'янської групи і разом з російською та білоруською до східнослов'янської підгрупи. Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова, адже обидві ці мови походять від давньоукраїнської і почали окремо розвиватися, починаючи з 15-17 століть.
Українська мова має три групи діалектів. Декілька південно-західних говорів було кодифіковано паралельно з літературною українською мовою, кількома зарубіжними мовознавцями ці кодифіковані говірки вважаються окремою русинською мовою.
У 4-5 століттях нашої ери, внаслідок взаємодії різних слов'янських племен, склався етнос, що у майбутньому сформував державу Київська Русь. Звідси багато науковців і починають відлік історії української мови як певно-означеної, яскраво-індивідуальної одиниці. Офіційна мова Київської Русі - давньоруська мова стала основою для майбутніх східнослов'янських мов російської, білоруської і власне української.
Ознаки в писемних пам'ятках XI-XIII ст. свідчать, що на той час граматика мови Русі вже набула виразних східнослов'янських рис. Тоді ж таки починає формуватися українська фонологія; з системи протоукраїнських говірок постає єдина мова.[2]
У часі панування Великого князівства Литовського на території України та Білорусі була поширена давньоукраїнська мова - спільний предок для білоруської та української.
З початком панування поляків українська мова поступово занепадає через тиск на неї з боку польської. Жива українська мова відділяється від книжної давньоукраїнської.
Переломним періодом стало видання поеми Івана Котляревського "Енеїда", написаної живою українською мовою. Звідси починається розвиток сучасної української мови, що згодом розвивалася завдяки таким митцям слова як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко та інші.
Проте наприкінці 19 століття політика російського царизму щодо української мови стає значно жорсткішою, і 1863 року виходить Валуєвський циркуляр, що забороняв видавати книги українською мовою. У 1864 році було заборонено використовувати українську мову навіть у початковій школі.
Проте вже на початку 20 століття, в 1905 році, Академія Наук Російської імперії визнала українську мову повноцінною і самостійною мовою посеред інших слов'янських. Таким чином, вона позбулася статусу "діалекту" російської мови.
Українська мова має шість голосних (a, e, i, y, o, и) звуків і напівголосний й. Поєднання й з голосною подають однією літерою (я, є, ї, ю). Двома літерами пишуть «йо», а також (тільки в окремих діалектах) «йи».
Більшість приголосних має 3 різновиди: твердий, м'який (палаталізований) та довгий, наприклад: л, лй, лл або н, нй, нн. На письмі різновид приголосного зазвичай позначають наступним голосним. В окремих випадках застосовують особливий знак м'якості — ь та твердості — апостроф. На позначення довготи приголосний пишуть двічі поспіль.
Звуки дз та дж не мають окремих літер. Їх позначають двома літерами. Це не два окремі звуки, а один (наприклад, дж — як в англійській мові у слові huge).
Українська абетка здебільшого фонетична, за винятком трьох звуків, що не мають окремих літер, і складних, але інтуїтивно зрозумілих (для носіїв мови) правил м'якості чи твердості приголосних, що її зумовлює наступний голосний.
| кирилиця | А а | Б б | В в | Г г | Ґ ґ | Д д | Е е | Є є | Ж ж | З з | И и | І і | Ї ї | Й й | К к | Л л | М м |
| латинка | A a | B b | V v | H h | G g | D d | E e | Je je | Ž ž | Z z | Y y | I i | Ji ji | J j | K k | L l | M m |
| кирилиця | Н н | О о | П п | Р р | С с | Т т | У у | Ф ф | Х х | Ц ц | Ч ч | Ш ш | Щ щ | Ь ь | Ю ю | Я я |
| латинка | N n | O o | P p | R r | S s | T t | U u | F f | Kh kh | C c | Č č | Š š | Šč šč | ' | Ju ju | Ja ja |
Апостроф, що формально не входить до українського алфавіту (кирилиці), відображає твердість звучання попереднього приголосного (відповідає російській букві "ъ") і є обов'язковим до використання. Українська латиниця існує в кількох варіантах, що відрізняються як набором символів, так і правилами запису звуків, і використовується досить обмежено.
Морфологія — це наука про частини мови. В українські мові є 10 частин мови. Серед них є самостійні і службові. Окремо виділяють вигук.
| Самостійні | Службові | Окремі |
|---|---|---|
| Іменник | Прийменник | Вигук |
| Прикметник | Сполучник | |
| Займенник | Частка | |
| Дієслово | ||
| Числівник | ||
| Прислівник |
Самостійні мають такі ознаки:
Для інших (службових і вигуку) частин мови характерна відсутність всіх вищеподаних морфологічних ознак.
Іменник — самостійна частина мови, що означає назву предмета, поняття, явища і т. ін. і відповідає на питання хто? що?. Морфологічні ознаки іменника:
Іменник може виступати у реченні:
Іменники можуть означати назви істот або неістот. До іменників-істот належать:
Ці іменники відповідають на питання хто?, всі інші — назви неістот і відповідають на питання що?
Іменники можуть бути загальні або власні. Власні іменники — це індивідуальні назви окремої особи чи одиничного предмету, тобто виділення з однотипного ряду чогось чи когось. Наприклад: Ярослав, Микита, Марія, Перун, Зевс, Гамлет, Київ, Україна, Карпати, Хрещатик, Дніпро, Шевченко, енциклопедія «Вікіпедія» тощо. Їх завжди потрібно писати з великої літери.
Є дев'ять розрядів власних назв:
1. антропоніми — імена, по батькові, прізвища, прізвиська, псевдоніми людей
2. зооніми — клички тварин
3. топоніми — назви місцевостей (в свою чергу цей розряд поділяється на підрозряди — назви людських поселень, гір, водних просторів, под.)
4. космоніми — назви небесних тіл — планет, зірок, комет, сузір'їв
5. ергонімів — назв об'єднань людей за спільністю праці (видавництво Дніпро, Одеський національний університет)
6. хрононіми — назви часових проміжків, подій, битв (Руїна, Жовті води)
7. хрематоніми — назви одиничних об'єктів, що переміщуються у просторі (човен «Гетьман Сагайдачний», станція «Мир»)
8. теоніми — назви богів, демонів, міфічних істот
9. ідеоніми — назви одиничних об'єктів духовної культури («Роксолана», Біблія, Коран)
Усі інші іменники — загальні. На відміну від багатьох інших європейських мов, в українській назви мов, народностей, етносів, місяців, днів тижня пишуться з малої літери.
В українські мові, подібно до більшості слов'янських мов, є 7 відмінків іменника.
| Відмінок | Питання для істот | Питання для неістот |
|---|---|---|
| Називний | Хто? | Що? |
| Родовий | Кого? | Чого? |
| Давальний | Кому? | Чому? |
| Знахідний | Кого? | Що? |
| Орудний | Ким? | Чим? |
| Місцевий | (На) кому? | (На) чому? |
| Кличний |
Прикметник — це самостійна частина мови, яка виражає ознаку або властивість предмета. Може відповідати на питання який?, яка?, яке?, чий?, чия?, чиє?. У реченні присудок переважно виконує функцію означення або іменної частини складеного присудка. Є три розряди прикметників.
Прикметник може відмінюватись за числами, родами і відмінками, проте тут існують винятки.
Займенник Займенник в українській мові — повнозначна змінна частина мови. Відповідає на питання хто? що? скільки? який? чий? котрий? За значенням і граматичними ознаками займенники в українській мові поділяються на три групи:
Розряди займенників за значенням:
Дієслово Українська має 4 часи:
Усі дієслова поділяються на два види — доконаний і недоконаний. Щоб передати завершеність дії, слід уживати дієслова доконаного виду — наприклад, замість писати — написати.
У теперішньому та майбутньому часі дієслова відмінюються за особою та числом. У минулому часі дієслово не має характеристики особи, натомість має характеристику роду.
Українська мова належить до східної групи слов'янської гілки індоєвропейської родини мов. Найближче українська споріднена з русинською (котра походить з лемківського діалекту української), також багато спільного з іншими мовами групи — білоруською, російською. За лексичним складом до української найближча білоруська мова (бл. 75 % спільної лексики), а також польська, словацька, болгарська (бл. 70 %), чеська, російська (бл. 60 %).[Джерело?]
Українська мова належить до найпоширеніших мов світу і займає за кількістю її носіїв 26-те місце. Вона є також другою за поширеністю серед слов'янських мов після російської. В Україні близько 31 мільйона осіб може спілкуватися українською мовою. В останні роки ця цифра поступово зростає. Близько 4.1 млн. українців в Російській Федерації знають українську мову.
У цих країнах діє більше 150 українських осередків. Серед них:
Словник української мови: в 11-ти т. - К.Наук.думка, 1970-1980.
Російсько-український словник: У 3-х т. - К.: УРЕ, 1982-1983.
Тараненко О.О., Брицин В.М. Російсько-український словник для ділових людей. - К.: Укр. письменник, 1992.
Фразеологічний словник української мови: У 2-х т.- К.:Наук.думка, 1993.
Словник іншомовних слів / За ред.О.С.Мельничука.- К.:УРЕ, 1985.
Словник синонімів української мови у 2-х т. - К.Наук.думка, 1999.
Словник труднощів української мови/ За ред.С.Я.Єрмоленко.- К.:Рад.школа,1989.
Коваль А.П., Коптілов В.В. Крилаті вислови в українській літературній мові. - К.:Вища школа, 1975.
Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей: Словник-довідник. - К.:Вища школа, 1975.
Головащук С.І., Пещак М.М., Русанівський В.М., Тараненко О.О. Орфографічний словник української мови. - К.:Наук.думка, 1994.
Погрібний М.І.Орфоепічний словник. - К.:Рад.шк., 1984.
Єрмоленко С.Я.,ЄрмоленкоВ.І.,Ленець К.В., Пустовіт Л.О. Новий російсько-український словник-довідник. К.:Довіра, 1996.
|
|
|
|---|---|
| Історія | Праслов’янська • Давньоукраїнська • Староукраїнська • Угроруська Українська в Російській імперії • Українська в Австро-Угорщині • Українізація • Русифікація • Українізація 1920—30-х • Суржик • Поширення |
| Фонетика | Фонетика • Наголос • Асиміляція і дисиміляція приголосних |
| Графіка | Кирилиця • Глаголиця • Абецадло • Українська латинка • Ярижка • Драгоманівка • Українська абетка |
| Морфологія | Морфологія • Іменник • Прикметник • Займенник • Числівник • Дієслово • Прислівник • Службові частини мови • Вигук |
| Синтаксис | Синтаксис • Пунктуація |
| Лексикологія | Лексикологія • Активна й пасивна лексика • Лексика за походженням • Лексика зі стилістичного погляду • Фразеологія • Діалекти |
| Слов'янські мови | |||
| Східні | давньоукраїнська † | давньоновгородський діалект † | староукраїнська † | білоруська | російська | українська | ||
| Західні | польська | чеська | словацька | кашубська | сілезька | лужицька: верхня - нижня | полабська † | ||
| Південні | староцерковнослов'янська (давньоболгарська) † | церковнослов'янська | болгарська | македонська | сербохорватська: боснійська - сербська - хорватська - чорногорська | словенська | ||
| Інші | праслов'янська † | змішані мови: суржик - трасянка | піджини: русенорськ † - кяхтинська † | штучні мови: словіо | сибірська мова | язичіє † | ||
| † мертві, які розділились чи змінились. | |||
| За періодами | Трипільська культура • Київська Русь • XIII-XV століття • XVI-XVIII століття • XIX століття • XX століття | |
| За галуззю | Релігія • Міфологія • Мова • Література • Музика • Архітектура Образотворче мистецтво • Кіно • Театр Танці • Кухня • Мода • Спорт |
|
| Інші статті | Українська християнська культура • Сценарії цивілізаційного майбутнього України | |
|
|
||
