|
Звичайна щука Охоронний статус: Малий ризик (lc) |
||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 |
||||||||||||||||
| Біологічна класифікація | ||||||||||||||||
|
||||||||||||||||
|
|
||||||||||||||||
| Esox lucius Linnaeus, 1758 |
||||||||||||||||
|
|
||||||||||||||||
|
|
||||||||||||||||
|
Звичайна щука (Esox lucius) — вид м'ясоїдних риб роду щук (Esox). Ці риби — типові мешканці солонуватих та прісноводних водоймищ північної півкулі (тобто мають голоарктичне розповсюдження). Біноміальна назва виду буквально означає латиною «водяний вовк».
Зміст |
Звичайна щука може досягати в довжину більш ніж 1.5 метра, ваги — 35 кг (за деякими свідченнями навіть більше), самиці завжди більші за самців.
Забарвлення тіла плямисто-смугасте, світлі смуги проходять вздовж та поперек тіла. Залежно від характеру та ступеню розвитку рослинності прибережної зони щуки можуть мати сірувато-зеленуватий, жовтуватий або сіро-бурий колір, спина темна, черево білувате, з сірими крапинами; в деяких озерах зустрічаються сріблясті щуки. Спинний, анальний та хвостовий плавці бурі, з чорними плямками, грудні та черевні — жовтувато-червоні.
Самців та самок ззовні можна відрізнити за формою статево-сечового отвору, котрий у самців має вигляд вузької довгастої щілини, забарвленої в колір черева, а у самок — овального поглиблення, облямованого валиком рожевого кольору.
Тіло щуки має видовжену, стріловидну форму. Голова сильно видовжена, нижня щелепа видається вперед. Зуби на нижній щелепі мають різний розмір і слугують для захвату жертви. Зуби на інших кістках ротової порожнини дрібніші, спрямовані гострими кінцями в глотку і можуть занурюватись в слизову оболонку, що встеляє ротову порожнину та глотку. Завдяки цьому здобич легко проковтується, а якщо вона намагається вирватись, глоткові зуби підіймаються та утримують жертву.
Для щук характерна зміна зубів на нижній щелепі: внутрішня поверхня щелепи вкрита м'якою тканиною, під нею розташовані навкісні ряди з 2-4 заміщуючих зубів, які примикають ззаду до кожного діючого і утворюють з ним єдину групу (зубну сім'ю). Коли робочий зуб виходить із вжитку, на його місце стає своєю основою сусідній заміщуючий зуб тієї ж сім'ї. Спочатку він хитається, але потім щільно приростає основою до кістки щелепи і укріплюється. Зуби у щуки змінюються не одночасно. В один і той же час одні зубні групи закінчуються на краю щелепи старим зубом, що вже розсмоктується, інші — міцним робочим, треті — ще рухливим молодим. В деяких водоймах у щук зміна зубів посилюється протягом певних сезонів, і тоді щука в цих водоймах перестає брати крупну здобич.
Звичайна щука розпосюджена циркумполярно, в північних водах Європи, Азії та Північної Америки. Її ареал — один з найбільших ареалів серед прісноводних риб. На території України звичайна щука зустрічається всюди, окрім водойм Кримського півострова (хоча останнім часом здійснюються спроби штучної її там акліматізації — зокрема, в Чорноріченському водосховищі поблизу Севастополя).
Найбільш комфортні місця помешкання для щуки — річки з уповільненою течією, озера, водосховища. Також вона може зустрічатись і в розпріснених частинах морів — наприклад в Фінській, Ризькій та Куршській затоках Балтійського моря, в Таганрозькій затоці Азовського моря.
Щука добре витримує кислу реакцію води, може комфортно жити в водоймах з рН 4.75. При зниженні вмісту кисню до 3.0-2.0 мг/літр наступає пригнічення дихання, тому в заморних водоймах взимку щука часто гине.
В природніх водоймах самиці щуки починають розмножуватись на четвертому, рідше на третьому році життя, а самиці — на п'ятому.
Нерест щуки відбувається при температурі 3-6°С, відразу після танення льоду, біля берегу на глибині 0.5-1 метр. Під час нересту риби виходять на мілководдя і шумно плескаються. Звичайно на нерест спочатку підходять найменші особини, а останніми — найкрупніші. В цей час щуки тримаються групами: 2-4 самиці біля однієї самки; біля великих самок — до 8 самців. Самка пливе попереду, самиці пливуть за нею, відстаючи приблизно на половину корпусу. Вони або притискаються з боків до самки, або намагаються триматись безпосередньо над її спиною. З води в цей час постійно з'являються спинні павці та верхні частини спини риб.
Під час нересту щуки труться об кущі, пні, стебла очерету та рогозу і інші предмети. На одному місці риби довго не затримуються, весь час переміщуючись по нерестилищу і вимічуючи ікру. Наприкінці ікрометання всі особини групи, що нерестилась, кидаються в різні боки, викликаючи гучний плеск; при цьому самиці часто вистрибують з води в повітря.
Одна самиця щуки залежно від розміру може відкладати від 17.5 до 215 тисяч ікринок. Ікринки великі, близько 3 мм в діаметрі, слабоклейкі, можуть приклеюватись до рослинності, але легко спадають при струсі. Через 2-3 дні клейкість пропадає, більшість ікринок скочується і подальший їхній розвиток відбувається на дні.
Нормальний розвиток ікри щуки на дні в непроточній воді можливий тільки тому, що навесні при низькій температурі вода відносно сильно насичена киснем, а по мірі прогрівання води концентрація кисню в ній швидко падає. Таким чином, чим раніше щуки починають нереститись, тим менше ікри гине.
Якщо після нереста щук відбувається швидкий спад води, це призводить до масової зигибелі ікри — таке явище часто спостерігається у водосховищах, рівень яких є несталим.
Залежно від температури води розвиток ікри відбувається 8-14 днів, личинки, що з неї виводяться, мають 6.7-7.6 мм в довжину. По мірі розсмоктування залишкового жовточного міхура личинки переходять до харчування зовнішніми ресурсами: маленькими ракоподібними — циклопами та дафніями. При довжині 12-15 мм щуки можуть вже полювати на личинок карпових риб. Нерест карпових риб звичайно відбувається після щуки, що сприяє харчуванню щучої молоді. Після досягнення щукою розміру 5 см вона повністю переходить на харчування молоддю інших риб, переважно карпових. Якщо щуку такого розміру тримати в акваріумі та годувати дрібними ракоподібними, вона загине, так як витрати енергії на добування корму не відшкодовуються поживними речовинами, що наявні в такій здобичі.
Навесні щуки разом з паводковими водами заходять в заплавні озера. Через деякий час зв'язок цих водойм з рікою переривається, і життя молоді, що вийшла з ікри в таких умовах, дуже відрізняються від такого в річці або великих сталих водоймах. З огляду на недостатні харчові ресурси зростання щук тут іде вкрай нерівномірно, різниця в довжині між рибами одного віку може досягати 2-2.5 рази. Дрібні особини стають здобиччю для більших, іноді, при особливій нестачі кормових ресурсів, щуки довжиною 3-4 см вже вдаються до такого канібалізму.
Цікаво, що такі вироджені харчові ланцюги, що складаються лише з щук (коли мальки харчуються планктоном, більші щуки — мальками, а ними, в свою чергу, харчуються ще більші) в ряді водойм спостерігаються на постійній основі. Це трапляється в північних (звичайно тундрових) озерах Якутії та Канади, де кількість поживних речовин вкрай мала — тобто, недостатня для підтримання скільки-небудь складної харчової піраміди; окрім наукової, такі «щучі озера» описані і в художній літературі — наприклад, в оповіданні польського письменника Аркадія Фідлера „Канада, що пахне смолою”.
При цьому, незважаючи на вкрай спрощену структуру харчового ланцюга, екосистеми таких водойм перебувають в сталому вигляді протягом сторіч — в донних відкладах та на узбережжі ніяких кісткових рештків, окрім щучих, дослідники в таких водоймах не знаходили; це також підтверджується фольклором місцевих жителів.
В водоймі щука тримається в заростях водяної рослиності. Зазвичай вона там стоїть нерухомо і затаївшись, раптово кидаючись на здобич. Впіймана здобич проковтується тільки в напрямку з голови — якщо щука вхопила її поперек тіла, то, перед тим як проковтнути, вона швидко розвертає здобич головою в глотку.
При нападі щука орієнтується за допомогою зору та бокової лінії, органи якої розвинуті не тільки на середній лінії тіла, а й на голові (переважно на передній частині нижньої щелепи).
Об'єкти харчування дорослих щук досить різноманітні. Звичайно вона поїдає більш численну риб: в озерах та водосховищах України це плотва, окунь, йорж, лящ, густера; в річках в харчуванні щуки зростає частка типово річкових риб — таких як піскар, голець, гольян, бичок підкамінник і т. ін. Навесні щука з охотою поїдає жаб. Відомі випадки, коли великі щуки хапали та затягували під воду мишей, пацюків, куликів і навіть білок, що перепливали річки. Найбільші щуки можуть напасти навіть на качку, особливо в період линьки, коли ці птахи не підіймаються з води у повітря. Загалом, щуки здатні нападати і вбивати доволі крупних риб, довжина та вага яких досягає 50 %, а подеколи і 65 % від довжини та ваги хижака.
В харчуванні щук середнього розміру, біля півметру, переважають численні та малоцінні, або смітні´ риби, тому щука є необхідною складовою раціонального рибного господарства на озерах; за її відсутності в озерах різко зростає чисельність дрібного йоржа та окунів.
Загалом, щуку досить широко розводять в ставкових господарствах. Наприклад, у Франції із загальної площі ставків в 100 тис. га більш ніж 50 тис. віддані під розведення щуки.
М'ясо щуки вміщує 2-3 % жиру і є дієтичним продуктом, особливо якщо риба надходить для споживання в живому вигляді.
Максимальний вік щук в промислових виловах в теперішній час, а також протягом кількох останніх сторіч, не перевищує 25 років. Достовірно задокументовано вилов 33-річної щуки. Але розповіді в популярній літературі про щук набагато більшого віку слід віднести до категорії легенд.
Особливою популярною серед оповідань такого типу є історія «гейльборнської щуки», котру, начебто, в 1230 році впіймав особисто імператор Фрідріх II, позначив золотим кільцем і випустив в озеро Бьоккінген поблизу Гейльбронна, де цю щуку виловили через 267 років. При цьому вона досягала довжини 570 сантиметрів та ваги 140 кг. Хребет цієї щуки був переданий на зберігання в собор міста Мангейм.
Це оповідання викликало зацікавлення німецького натурфілософа Окена. Окен докладно вивчив історичну хроніку і встановив, що Фрідріх II того часу безвиїзно жив в Італії і ніяк не міг позначити щуку на території Німеччини. Вдалося також дослідити хребет гігантської щуки, виставлений в соборі Мангейма. Виявилось, що це фальсифікація, та що його зкомпоновано з хребців кількох окремих щук.
 |
Ця стаття входить до числа вибраних статей україномовного розділу Вікіпедії. |
